У процесі написання цієї роботи її напівфабрикат читали дуже різні люди. Реакція її у формувалася зазвичай у одному з трьох напрямів.

Для одних читачів багато думок цієї роботи ставала свого роду одкровенням, хоч і викликали масу суперечливих почуттів чи то стилістикою автора, чи то самою дійсністю, відбитою надто відверто. Інші казали, що я описую вигадану реальність і що багато моментів моєї роботи нагадує добре систематизовану марення. Третя категорія читачів відгукувалася про вміст як знання, очевидному настільки, що ніхто інший не додумався б одягати і так всім зрозуміле у форму роботи, претендує якусь ступінь науковості.

У мене самого до мого тексту ставлення, знаєте, як у дитини, яка, зробивши щось погане, і знаючи, що її покарають, все одно йде в усьому зізнаватись. Звичайно, чітко усвідомити для себе, та й ще так делікатно і в деталях описувати, скажу чесно, не найкрасивіші сторони людських стосунків — заняття на любителя.

Ну мусив хтось зробити цю брудну роботу!

Хтось скаже: «За тисячоліття писемної історії люди, не перестаючи, писали про кохання, намагаючись розгадати її таємницю. А скільки пам’яток світової мистецької культури копали цю тему. І як же вас, добродію, понесло в це старе болото?!»

Що мені на це відповісти?

Твори художнього мистецтва тим і цікаві, що не дають відповіді на прямі питання, залишаючи поле для інтерпретацій.

Для філософів моя тема завжди була дрібна. Не личить справжньому філософу думати про чвари відносин статей, та тим більше про ринок. Для них є теми значно серйозніші.

А ось із колегами-психологами (теоретиками) у мене особливі рахунки.

Не знаю, може, я, звичайно, перегорнув не всі наукові фонди РДБ, але чомусь основна маса класичних наукових праць з психології, особливо вітчизняної, бачиться мені досить кволою. хоч зрідка, але щось гідне трапляється.) І це предмет не моєї зловтіхи, а моєї печалі.

Дуже часто можна почути, що не про всі справді існуючі межі світу можна прочитати в книгах. На жаль, це часто так. І причина таких білих плям в інформаційному полі наукової літератури криється зовсім не в заборонах і не в лінощі авторів. Навпаки, в епоху свободи слова та інформаційного вибуху багато молодих учених насилу вишукують собі теми, не списані до дірок конкурентами з наукового ремесла. Так у чому ж причина того, що з одного боку існує безліч тих читачів, які не можуть знайти літературу, яка задовільно розбирає цікаві для них теми, а по зворотний бік пера — безліч письменників, які не мають можливості викроїти собі вільне місце в тілі вивченого вздовж і впоперек предмета науки?

Дуже близько підійдемо до відгадки, якщо пригадаємо, що наймоднішим жанром наукової роботи є дослідження. Специфіка дослідження припускає, що автор ставить проблему (тобто береться за те, що він сам, і інша наукова громадськість розуміють туго) і, озброївшись методом, починає досліджувати. Причому якщо автор дослідження вже знає ту істину, до якої збирається прийти, йому, згідно з науковим етикетом, слід приховувати і прийти до цієї істини нібито тільки в процесі дослідження.

Іншими словами, дослідження найчастіше проводять не ті люди, які знають, а ті, які у процесі та за результатами своєї роботи тільки збираються дізнатися. На жаль, не у всіх виходить.

Загалом майте на увазі, що письменники — народ особливий, вибірка, так би мовити, дуже нерепрезентативна. А люди купують книжки, читають і втрачають останню надію знайти щось розумне у світі наукової літератури. А якщо науковці не знають, тоді вже мені врубатися взагалі не судилося, — робить висновок читач.

А на звороті Місяця живуть інші люди – майстри життя. Ці люди знають і вміють якраз те, що намагаються дослідити дослідники, і те, що хотіли б читати читачі. Ці люди книг читали мало, але вміють читати мудрість життя. Все, що їм потрібно було, вони, практикуючи, дізналися з навколишнього життя; та ось невдача: далеко не всі носії цих знань мають бажання займатися письменством. Вони вже достатньо задовольнили свій інтерес щодо предмета, і їм ніколи розжовувати і записувати свої знання про нього. Цю проблему вони вже вирішили, а тепер їм цікаво щось інше.

Ось так у загальному інформаційному полі співіснують два паралельні світи: світ теоретиків і світ практиків. Перші не знають, але писати можуть і хочуть; другі знають, але писати не хочуть, та й, відверто кажучи, рідко вміють, на те потрібні особливі літературні здібності.

Що ні є, доречно давньосхідне прислів’я:

Хто знає, не говорить, той, хто говорить, не знає…